Хелен, те, що з тобою відбулося — дуже типова історія для жінок, які звикли бути сильними. І які, насправді, вміють витримувати набагато більше, ніж потрібно.
Коли ми “провалюємось” у роботу — ми рятуємось.
Мозок відключає тілесність, емоції, і підключає найкращу знайому зону — контроль і ефективність. Бо саме там є “перемоги”: проєкти здані, задачі закриті, когось виручила. І поки ти вся “там” — ніби все добре.
Але робота часто стає:
• не реалізацією, а втечею від себе;
• не зоною сили, а замінником стабільності;
• не джерелом радості, а місцем, де ти знову зникаєш.
“Я не встигаю подумати про їжу… про себе… мені просто нема коли” — це не просто слова. Це глибока внутрішня програма, яка роками підкріплювалась. Тебе хвалили за “працює як кінь”, а не за “піклується про себе”.
Але тепер ми в іншій точці.
Фокус: не втратити себе, коли іншим знову “треба”
Саме зараз важливо не дозволити роботі вкрасти тебе знову. Ти вже бачила, що, коли є структура і підтримка — тіло вдячне. І ти вдячна собі. Це і є та середина, до якої ми прагнемо.
Для глибшого розуміння залишаю тобі відеоурок з психологом.
У ньому — як розпізнати “втечу у продуктивність”, що ховається за цим, і як почати чесно говорити з собою. Просто подивись його тоді, коли буде тихо. І дозволь собі не виконувати, а проживати.
Ти — не задачі.
Ти — не тільки мама, працівниця чи донька.
Ти — людина, яка нарешті вчиться бути собою. І це — найважливіше.